Вислови та вірші  про квіти

О, скільки їх на полях! Але кожен цвіте по-своєму - ось вищий подвиг квітки! 

Ти єдиний кактус у квітнику моєму житті.

Жінки дуже довго пам'ятають неподаренние троянди.

Запах - душа квітки.

- Навіщо потрібні шипи? <...>
- Колючки ні за чим не потрібні, квіти випускають їх просто від злості. <...>
- Не вірю я тобі! Квіти слабкі. І простодушні. І вони підбадьорюють себе. Вони думають: якщо у них шипи, їх всі бояться ...

Ніколи не треба слухати, що говорять квіти. Треба просто дивитися на них і дихати їхніми пахощами.

Рози пахнуть професійно.

Ти хочеш знати, як бути, якщо ти зробив щось не так? Відповідаю, дитинко: ніколи не проси пробачення. Нічого не говори. Посилай квіти. Без листів. Тільки квіти. Вони покривають все. Навіть могили.

вона: млинець, на могилку чаші квіти приносять, що ти мені ... він: і що ти пропонуєш?

Квіти до ніг, на вітер бабки .. Місцями сварки, місцями гладко ..

Найдорожчий подарунок жінці - увага. І коштує такий подарунок набагато дешевше, ніж квіти та парфуми.

я подарую тобі квіти ... від алергії здохнеш ти!

Пішов відро виносити, відкриваю мусоропрово - а звідти квіти білі. Взагалі мені ніхто крім сміттєпроводу квіти не дарував.

ШЛЮБ - це коли молода людина перестає купувати квіти і починає купувати овочі

Я поклав до твого ліжка Полузавядшіе квіти, І з пелюстками змертвіли Мої втомлені мрії.

У житті як у театрі ... квіти дістаються тільки після відходу зі сцени ...

- Дівчина, я, звичайно, міг би подарувати вам квіти, почитати вірш, заспівати пісню під вікном, але ...-Але навіщо морочитися, правда?

Як все раніше було .. тато мамі дарував не віртуальні подарунки, а квіти .. і одружувалися по справжньому ..

Твоя дівчина сумує? Подаруй їй щастя ... або хоча б цвети.Ето адже не важко, правда?

... Вона несла в руках огидні тривожні жовті квіти ...

Квіти - самий жахливий подарунок. Це теж саме, що подарувати кошеня у клітці з якої не можливо її годувати. Ти просто сидиш і спостерігаєш за тим, як помирає щось прекрасне.

Не продавайся за квіти-завтра станеш біля плити!

 

Тарас Шевченко- Лілея-

- За що мене, як росла я,

Люди не любили?
За що мене, як виросла,
Молодою вбили?
За що вони тепер мене
В палатах вітають,
Царівною називають,
Очей не спускають
З мого цвіту! Дивуються,
Не знають, де діти!
Скажи мені, мій братику,
Королевий цвіте!
- Я не знаю, моя сестро. -
І цвіт королеви
Схилив свою голівоньку
Червоно-рожеву
До білого пониклого
Личенька Лілеї.
І заплакала Лілея
Росою-сльозою…
Заплакала і сказала:
- Брате мій! З тобою
Ми давно вже кохаємось,
А я й не сказала,
Як була я людиною,
Як я мордувалась…
Моя мати… Чого вона,
Вона все журилась,
І на мене, на дитину,
Дивилась, дивилась,
І плакала. Я не знаю,
Мій брате єдиний!
Хто їй лихо заподіяв?
Я була дитина,
Я гралася, забавлялась,
А вона все в’яла
Та нашого злого пана
Кляла-проклинала.
Та й умерла. А мене пан
Взяв догодувати.
Я виросла, викохалась
У білих палатах.
Я не знала, що байстря я,
Що його дитина.
Пан поїхав десь далеко,
А мене покинув.
І прокляли його люди,
Будинок спалили…
А мене не знаю за що,
Убити – не вбили,
Тільки мої довгі коси
Остригли, накрили
Острижену ганчіркою.
Та ще й реготались.
Жиди навіть нечистії
На мене плювали.
Отаке-то, мій братику,
Було мені в світі.
Молодого, короткого
Не дали дожити
Люди віку. Я умерла
Зимою під тином,
А весною процвіла я
Цвітом при долині,
Цвітом білим, як сніг білим!
Аж гай звеселила.
Зимою люди… боже мій!
В хату не пустили.
А весною, мов на диво,
На мене дивились.
А дівчата заквітчались
І почали звати
Лілеєю-снігоцвітом;
І я процвітати
Стала в гаї, і в теплиці,
І в білих палатах.
Скажи ж мені, мій братику,
Королевий цвіте:
Нащо мене бог поставив
Цвітом на сім світі?
Щоб людей я веселила,
Тих самих, що вбили
Мене й матір?.. Милосердний,
Святий боже, милий! -
І заплакала Лілея.
А цвіт королевий
Схилив свою голівоньку
Червоно-рожеву
На білеє пониклеє
Личенько Лілеї.

 Леся Українка –Конвалія-

Росла в гаю конвалія

Під дубом високим,
Захищалась від негоди
Під віттям широким.

Та недовго повтішалась
Конвалія біла, –
І їй рука чоловіча
Віку вкоротила.

Ой понесли конвалію
У високу залу,
Понесла її з собою
Панночка до балу.

Ой на балі веселая
Музиченька грає,
Конвалії та музика
Бідне серце крає.

То ж панночка в веселому
Вальсі закрутилась,
А в конвалії головка
Пов’яла, схилилась.

Промовила конвалія:
«Прощай, гаю милий!
І ти, дубе мій високий,
Друже мій єдиний!»

Та й замовкла. Байдужою
Панночка рукою
Тую квіточку зів’ялу
Кинула додолу.

Може, й тобі, моя панно,
Колись доведеться
Згадать тую конвалію,
Як щастя минеться.

Недовго й ти, моя панно,
Будеш утішатись
Та по балах у веселих
Таночках звиватись.

Може, колись оцей милий,
Що так любить дуже,
Тебе, квіточку зів’ялу,
Залишить байдуже!..

 Михайло Стельмах – Мак цвіте-

Степами турки і татари
На конях мчать, мов чорні хмари,
І згаром дихає земля –
Навкруг пожари, як петля,
Й петлю розкручую ординець:
Він одшукав живий гостинець –
Дівча біжить босоніж в бір.
Її він схопить у ясир,
В прокислу зашморгне сирицю
Й продасть у Кафі з торговиці.
І сльози дівчини, й життя
Проп’є без жалю і пуття.
Бо що йому краса дівоча,
Коса шовкова, ясні очі –
Усе продасть він за дукат,
Бо він торгаш, ординець, так.
Дівча біжить в тяжкім одчаї,
Коса їй плечі устеляє,
А сльози падають у брід,
І кров’ю тягнеться твій слід.

Тарас Шевченко – Зацвіла в долині Червона калина…-

Зацвіла в долині
Червона калина,
Ніби засміялась
Дівчина-дитина.
Любо, любо стало,
Пташечка зраділа
І защебетала.
Почула дівчина
І в білій свитині
З біленької хати
Вийшла погуляти
У гай на долину.
І вийшов до неї
З зеленого гаю
Козак молоденький;
Цілує, вітає,
І йдуть по долині,
І йдучи співають.
Як діточок двоє,
Під тую калину
Прийшли, посідали
І поцілувались.
Якого ж ми раю
У бога благаєм?
Ран у серце лізе,
А ми в церкву лізем,
Заплющивши очі,—
Такого не хочем.
Сказав би я правду,
Та що з неї буде?
Самому завадить,
А попам та людям
Однаково буде.

Василь Стус – На колимськім морозі калина -

На колимськім морозі калина

зацвітає рудими слізьми.
Неосяжна осонцена днина,
і собором дзвінким Україна
написалась на мурах тюрми.
Безгоміння, безлюддя довкола,
тільки сонце і простір, і сніг.
І котилося куль-покотьолом
моє серце в ведмежий барліг.
І згорілі модрини кричали,
тонко олень писався в імлі,
і зійшлися кінці і начала
на оцій чужинецькій землі.

  Максим Богданович - Білим цвітом красує калина… -

Білим цвітом красує калина,
за калину біліша Марина.
«Ти чого, як той місяць, ясна?»
«Я не знаю»,— сказала вона.
Раз вернулася пізно Марина,
а в волоссі біліє калина.
«Ти чого, як той місяць, чудна?»
«Я не знаю»,— сказала вона.
Та не вік же квітує калина,—
не вплітає вже квітів Марина.
«Ти чого, як той місяць, сумна?»
«Я не знаю»,— сказала вона.
А коли облетіла калина,
отруїлася зіллям Марина,
і, як місяць, бліда і страшна
в домовині лежала вона.

Ніна Воронюк - Ромашка-

 

На ромашці білій про любов питають:
Любить, чи не любить? Пелюстки зривають.
Не скуби ромашку, їй цвісти весною,
Говори з красою вічно мовчазною.

В ромашковім полі жайвори співають,
І росу пахучу ночі сповивають.
Скроплена дощами, вимита водою,
Це світилка чиста в косах молодої.

Від весни до літа і в порі осінній
Нею пахне купіль, нею пахне сіно.
І в морози зимні пелюстки ті самі
Змалював Художник у віконній рамі.

Бог її плекає і вітри голублять,
Як її полюбиш, то й тебе полюблять.
Не скубіть ромашку, не топчіть ногами,
Це любові квітка у зеленім храмі.

 

 

Василь Симоненко – Ромашка-

Цвіла ромашка в полі на межі,
До сонця й вітру бісики пускала,
Аж доки руки лагідні, чужі
Ромашку для букета не зірвали.
Ромашко! Ти п’яніла від тих рук,
Ти цілувати їх була готова,
Для них за біль своїх образ і мук
Ти не знайшла докірливого слова.
Благословляла тихо мить ясну,
Коли в його потрапила тенета,
А він тебе і не любив одну,
А лише як прикрасу для букета.

Галя Мазуренко - Безсмертники -

Ой, чути! Чи не чути?

Чи неначе за стіною, тою глухою
І шум, і плач, і гомін?

Чи знати, чи не знати? Чи маємо ми доказ?
Чого розбивсь термометр та й пропав рукопис?

Розсипалась на ліжко ртуть. Її вже не зберуть!

Або не знав, що діяв, той, що йшов на злочин?
І в’язень після «землетрусу» не воскресне
У лічниці, і «діло шите крите і кінці у воду»
І дійсно все, мов проковтнуло совість,

Шусть і змовкло!

Та потім відгукнулись, як рідня

Стійкі, уперті, чесні люди…

І голову безсмертники оточуть
У поета,

І згодом запитає внука у бабусі:
«Скажи, я хочу знати все про Стуса Василя,
Про його твори, про його жорстоку долю!»
А бабця відповість:
«Сказала б я. Та двері мають вуха.

І я боюся тої смерти, щоб від отруї не умерти».

 Тарас Шевченко - Барвінок цвів і зеленів…-

 

 

 

 

 

Барвінок  цвів  і  зеленів,
Слався,  розстилався;
Та  недосвіт  перед  світом
В  садочок  укрався.

Потоптав  веселі  квіти,
Побив…  Поморозив…
Шкода  того  барвіночка
Й  недосвіта  шкода!

Тарас Шевченко – На вгороді коло броду-

 

 

 

 

 

На вгороді коло броду
Барвінок не сходить.
Чомусь дівчина до броду
По воду не ходить.

На вгороді коло тину
Сохне на тичині
Хміль зелений, не виходить
Дівчина з хатини.

На вгороді коло броду
Верба похилилась.
Зажурилась чорнобрива,
Тяжко зажурилась.

Плаче, плаче та ридає,
Як рибонька б’ється…
А над нею, молодою,
Поганець сміється.

  Оксана Вишневська- Чорнобривці -

 

 

 

 

 

Квітів дитинства букет,
Спогадів ніжних тепло,
Знайомої пісні куплет
Нагадує як все було.

Цвіт чорнобривців в саду,
Мама Щаслива й сумна,
З ними до школи іду,
Ось моя юність мина.

Навіть доросла тепер
Цвіт їх чарівний люблю,
Вік анітрохи не стер
За тим, що минуло, жалю

Юлія Бережко-Камінська – Чорнобривці-

 

 

 

 

 

На чорнобривцях – тонкошкірий сніг.
А я усе відтягувала осінь,
Як тятиву…
Та так і не вдалося
Терпкого часу зупинити біг.

Гірчить в повітрі.
На душі гірчить.
Я знала – все удосвіта минеться.
І ось –
На чорнобривцях сніг лежить,
Як на мені.
Не обмине й мене це…

Мудріше, втім, – не кликати журби,
І не спиняти погляд на долівці.
А я дивлюсь
На сплутані чуби
Під снігом перемерзлих чорнобривців.

Василь Кравчук – Чорнобривці -

 

 

 

 

 

Гарні квіти біля хати
Навесні садила мати.
Чорнобривці чорноброві
Квітнуть в тиші вечоровій.

Чорнобривці чарівні
Так і просяться в пісні.

В’ячеслав Семенко- Квіти-

Хто вперше на землі своїх нащадків юних
із квітами так влучно порівняв?
Хто серед різнокольорових плям
побачив те, чого не бачать інші люди?

Як погляд малюка з дитячої колиски,
не затуманений людським гріхом -
отак і квіти на землі кругом
вдивляються в людей, довірливо і чисто.

Таке живе різномаїття пелюсткове,
і кожна – свій характер, лад, і ряд.
Від пишності півоній і троянд -
до скромності конвалій, ніжних  загадкових.

У кожної людини в цьому світі ,
як оберіг від чар і злих недуг,
призначений в житті зелений друг -
своя подоба у строкатій книзі квітів.

Я бачив, як з господарем страждали квіти.
жовтіли , падали листки на діл,
коли біда постукала у дім.
І руки опускались.І хворіли діти…

Та все минало і світлішало у хаті
від жартів друзів, усмішок гостей.
І оживляв веселий настрій цей-
з людьми раділи їх беззвучні сестри й браття.

Дитя народиться, щасливій мамі квіти.
Вінок прощальний з квітами несуть
коли проводять у останню путь…
Без квітів нам у цьому світі не прожити!

Леся Українка - В магазині квіток -

 

 

 

В великому місті в розкішну теплицю
Дівчина прийшла молода,
Бо серцем почула весну-чарівницю,
Шуміла весняна вода.
І ледве струмки задзвеніли співочі,
Пташки заспівали дрібні, –
Вчувались дівчині веснянки дівочі,
Ввижались діброви рідні.
І ледве натуру зо сну зимового
Збудив поцілунок весни, –
Дівчина запрагнула рясту дрібного,
Їй проліски снились ясні.
Тепер вона тут, в сій розкішній світлиці…
Ох, що се так серце стиска?
Як душно, як тісно, немов у темниці!
Сей пах, мов отрута яка!
В теплиці між квітами скрізь походжає
Гурток панночок і панів.
Дівчина кругом погляда, уважає,
І погляд її посмутнів.
Всі квіти розкішні… Дівчина зітхнула.
«Чим можу панянці служить?..» –
Зненацька чийсь голос дівчина почула, –
То крамар паничик біжить.
«Чи є в сій теплиці веснянії квіти?» –
Питає дівчина його.
«Аякже! є різні, – чим маю служити?
Тут можна набути всього:
Ось є гіацинти, нарциси і рожі,
Азалії є запашні,
Конвалії свіжі, фіалочки гожі…» –
«Ні, пролісків треба мені!..»
Здивовано глянув панич; зашарілось
Дівчини обличчя бліде.
«То панночці пролісків простих схотілось?
їх в місті немає ніде!
Тут тільки садові квітки». – «Дуже шкода».
І вийшла дівчина смутна.
«Тут міські розкоші! Тут міська вигода!»
Вертає додому сумна.
Зустрілась їй жінка, на плечах похилих
Несе щось, убога така.
«Чи купите, панночко, пролісків білих?» –
Тремтить із квітками рука.
«Звичайно! А звідки, я вас попитаю,
Взяли ви сі квіти свої?» –
«Та сила ж квіток тепер всюди по гаю!
Се тут…» Та не чула її
Дівчина. Згадала околиці рідні:
Скрізь квіти, ряст, ясна роса…
На проліски білі, на квіти лагідні
Скотилася тихо сльоза…